Історія

 

Філософський факультет в історії вітчизняної освіти і науки

Перша половина ХІХ століття заявила про себе низкою знакових подій. Це і відгомін Гайдамаччини в Україні, це і хвиля революційних спалахів у Західній Європі. Зрозуміло, що соціальні катакліз­ми не могли не знайти свого відображення в духовному житті суспільства.

Саме в цих умовах у Києві відкривається Університет Св. Володимира. Першим факультетом у новоствореному університеті був філософський. Започаткування класичних університетів з філософських факультетів не було випадковістю. Основна причина полягає в тому, що в ті часи перейти від духовної, богословської освіти до світської можливо було лише через філософські факультети. Потреба в цьому була нагальна. Суспільству потрібні були вчителі, лікарі, інженери, агрономи і т. д. І цю потребу могла задовольнити лише світська освіта.

Богословська і філософська освіти пов’язані тим, що і релігія, і філософія зайняті пошуками істини, але шляхи їх пошуків різні.

Релігія виходить із Божественного Одкровення, а філософія посилається у своїх висновках на результати досліджень природничих і гуманітарних наук. Ця обставина і визначила структуру перших філософських факультетів , де значна частина належала природничим та гуманітарним дисциплінам.

Так, у проекті Тимчасового Статуту Університету Св. Володимира від 25.ХІІ.1833 р. відзначалося, що філософський факультет складається з Першого та Другого відділень. До складу Першого Відділення входили кафедри філософії, грецької словесності, римської словесності, російської словесності, усезагальної та російської історії та статистики.Друге Відділення включало кафедри математики, географії, хімії, ботаніки, біології, фізики.

Історія філософського факультету завжди була позначена духом вільнодумства і свободолюбства.Учені філософського факультету виробляли єдино правильний алгоритм сприйняття і засвоєння ідей, шкіл, концепцій світової філософії. На філософському факультеті, за рідкими винятками, упродовж усієї його історії будь-яка філософська система чи школа трактувалися з точки зору її місця в єдиному світовому духовному процесі.

Тут будь-яка філософська школа або концепція оцінювалися з позиції її можливостей і перспектив у соціокультурному контексті. Досить згадати таких викладачів і випускників факультету, як С. Гогоцький, О. Гіляров, О. Новицький, Г. Челпанов, М. Шлєпаков, М. Овандер, П.Копнін, В. Шинкарук, М. Тарасенко і багатьох інших, щоб цей спосіб мислення став очевидним.

Учені філософського факультету протягом усієї його історії намагалися виробити власний стиль у здійснюваних філософських дослідженнях. Проявом цього почерку були ті школи і напрямки, які виникали та існують на факультеті.

Оригінальними дослідженнями були роботи професора Сільвестра Гогоцького. Головними ідейно-теоретичними витоками його філософії були православ’я та вчення Геґеля. Геґелівську філософію він розглядав як найдосконаліше філософське вчення, яке схоплювало, утримувало і передавало в думці дух епохи. Водночас геґелівське вчення не узгоджувалось у С. Гогоцького з первинністю православ’я. Він пропонував свою координацію філософії, мистецтва і релігії, де перше й останнє місце посідає релігія, а середні місця відповідно – мистецтво і філософія. Таку схему розташування релігії, мистецтва і філософії він пояснює тим, що з релігії починається і завершується внутрішній розвиток людини.

Своєрідною особистістю був професор Олексій Гіляров. Він був прихильником Платона. Одна із його центральних праць – «Платонізм як основа сучасного світогляду у зв’язку з питанням про завдання та долю філософії» – присвячена творчості Платона. У О. Гілярова було своє тлумачення філософської спадщини Платона, навідміну від тодішніх спроб розглядати Платона як предтечу християнства. Філософські розвідки О. Гілярова здійснювалися в царині історії філософії. Він розглядав історію філософії як галузь філософських знань, що базується на логіці історико-філософського процесу (а не на переліченні філософських систем, шкіл) і на осягненні реального суб’єкта філософської творчості. Саме такий підхід спричинив появу так званої «Гіляровської школи тлумачення філософських текстів», яскравими представниками якої були Д. Чижев­ський, В. Асмус та ін.

Визначною постаттю серед професорів університету був Орест Новицький.

О. Новицький у своїх філософських дослідженнях був зайнятий пошуками єдності філософії і релігії. Цю єдність він розглядав не як підкорення релігії філософії, чи навпаки, а як взаємодію, що утримує цільність загальнолюдського духовного життя. Розмежування релігії і філософії, їх іншість полягала в тому, що релігія єднає з Безумовним, а філософія лише мислить про нього. Це і пояснює неможливість заміни віри знанням.

На підтвердження цієї тези О. Новицький посилається на історичний фактаж: єдність релігії та філософії, яка мала місце в Середньовіччі, змінює Новий час, де відбувається їх відокремлення, але попереду їхній синтез.

Розглядаючи основні напрями християнства (католицизм, протестантизм, православ’я) у зв’язку з філософією, О. Новицький зазначає, що католицизм стимулював появу схоластики, протестантизм – Нової філософії, а православ’я спричинить появу такої філософії, де буде синтез віри та розуму.

До видатних професорів університету належить Георгій Челпанов. Він читав кур­си філософії, психології, логіки. Його підручник з логіки перекладався і в ХІХ ст., і у ХХ ст.

У теорії пізнання Г. Челпанов був прихильником концепції апріоризму І. Канта. Він трактував процес пізнання як функціонування апріорних форм, що породжуються в результаті діяльності людського духу.

Водночас Г. Челпанов намагався по-своєму підійти до трактування апріорності. Він розглядав апріорність у двох площинах: гносеологічна апріорність і психологічна. Гносеологічна апріорність – це логічні передумови сприйняття, а психологічна апріорність – це функція свідомості.

Філософська концепція Г. Челпанова розкривається в таких працях: «Проблема сприйняття простору у зв’язку зі вченням про апріорність і природженість», «Вступ у філософію», «Психологія».

У 40–50-х роках ХХ століття на факультеті викладав професор Микола Шлєпаков, який був талановитим інтерпретатором зарубіжної філософії. Хоча курс називався «Критика сучасної буржуазної філософії», М. С. Шлєпаков насправді під виглядом критики розкривав справжній зміст філософських концепцій А. Бергсона, Ж.-П. Сартра, Б. Рассела, Е. Кассірера та багатьох інших мислителів.

У 60 – 80-ті роки ХХ ст. на факультеті працювали видатні професори: В.Г.Антоненко, І.В.Бичко, В.О.Босенко, В.А.Буслинський, М.П.Гончаренко, Г.І.Горак, В.С.Дмитриченко, П.С.Дишлевий, М.В.Дученко, А.С.Канарський, І.М.Карнаухов, В.І.Касьян, О.І.Кедровський, П.В.Копнін, Н.Т.Костюк, В.О.Кудін, Ю.В.Кушаков, Л.Т.Левчук, О.Я.Лисенко, Л.Й.Марісова, І.Ф.Надольний, Ю.В.Осічнюк, Д.Х.Острянин, В.Т.Павлов, Т.Д.Пікашова, В.І.Полуріз, Й.Д.Ремезовський, К.П.Руденко, М.Г.Сирцов, В.К.Танчер, М.Ф.Тарасенко, Є.Г.Федоренко, О.І.Фортова, В.П.Хижняк, В.І.Шинкарук, О.В.Шугайлін, Т.І.Ящук.

Кожен із названих професорів – це Майстер Своєї Справи, кожен з них представляє свою оригінальну сторінку в філософській науці та освіті.

Для професорського корпусу факультету протягом усієї його історії було характерним те, що на факультеті, як це зазначалося вище, з’являлися вчені, які були рубіжними в його науковому житті.До когорти таких належить П.В. Копнін.

У своїх філософських розвідках з новаторських позицій аналізує структуру предмету філософії, походження і сутність світогляду, природу пізнавального процесу, методологічні функції філософських категорій.

Досліджуючи структуру предмету філософії, Павло Васильович Копнін розглядає його формування у зв’язку з генезисом людської цивілізації, з однієї сторони, а з другої – у зв’язку з історико-філософським процесом.

П.В.Копнін обґрунтовує, що в сучасній філософії поняття світогляду набуло нового змісту, який визначається суворим поділом всього масиву людського знання на філософське і позитивне (конкретно-наукове). Тепер філософія вже не є знання про світ у цілому, вона є знанням, яке знаходить підтвердження і прояв не в особливій «науці наук», а в конкретних науках, у своїрідній рефлексії над позитивним знанням. Звідси предметом світогляду є не просто «світ в цілому», а відношення «людина – навколишній світ», яке включає в себе принцип розвитку, розуміння суті і місця людини серед інших явищ дійсності, визначення суспільного ідеалу.

Оригінальну трактовку суті пізнавального процесу знаходимо в працях П.В.Копніна. На його думку, пізнання виникає в результаті розв’язання протиріччя між суб’єктом і об’єктом. Тому-то пізнавальний процес одночасно є і суб’єктивний, і об’єктивний. Пізнання суб’єктивне тому, що без суб’єкту воно неможливе, суб’єкт накладає на об’єкт свої форми у вигляді мети пізнання; в той же час воно об’єктивне, оскільки спрямоване на оволодіння об’єктивним світом.

У логіко-методологічних дослідженнях П.В.Копніна значне місце займають питання, пов’язані з аналізом теорії форми синтезу знання, і в цьому розумінні як форми мислення. В його працях «Логічні основи науки», «Діалектика як логіка» досліджуються характерні особливості теорії, що обумовлені її ґенезою, буттям, трансформацією.

Визначне місце  серед плеяди філософів займає В.І. Шинкарук. У своїх працях вінзвертається до історико-філософської інтерпретації філософських вчень І.Канта, Й.Г.Фіхте, Ф.Шеллінга, Г.Геґеля – найвідоміших представників класичної німецької філософії. Дослідження вченого, перш за все, привертали увагу колег, тогочасних студентів та аспірантів тим, що їх автор не йшов за усталеними на той час оцінками філософських вчень класичного німецького ідеалізму.

Одним із вагомих результатів дослідження В.І.Шинкаруком класичної німецької філософії став висновок про те, що, незважаючи на різнобарвність та різну предметну спрямованість вчень її представників,  всі вони об’єднані спільною проблемою – проблемою людини, визначення сутнісних засад мислення, діяльності, творчості та суспільної організації.

Результати історико-філософських досліджень В.І.Шинкарука, розроблений ним новий підхід до осмислення класичної філософської традиції дозволили вченому по-новому підійти до розуміння предмету філософії, її основних функцій та завдань. Ці ідеї знайшли свою реалізацію саме у педагогічній діяльності філософа. Не тільки у наукових працях, але й у своїх лекціях для студентів, публікаціях навчального характеру В.І.Шинкарук вводить нове розуміння предмету філософії, її функцій, завдань і значення для розвитку науки, суспільства та духовної культури.

Предмет філософії, на думку В.І.Шинкарука, розкривається саме у дослідженні людини, її сутності та фундаментального способу відношення до світу, тобто у відношенні людини до світу. 

Таке трактування предмету філософії дозволило по-новому розкрити її функції та завдання. Основоположними для розвитку філософії та філософського знання В.І.Шинкарук вважав методологічну та світоглядну функції. Учений наголошував, що методологічна функція філософії полягає не у створенні системи приписів відносно форм, засобів та методів проведення наукових досліджень, пізнання людини, природи, явищ та процесів суспільного життя.  Філософія як загальна методологія пізнання функціонує в якості метатеорії розвитку наукового знання, у формі своєрідного «метааналізу» основних форм його функціонування та розвитку  (ідея, гіпотеза, концепція, теорія, факт тощо), у формі аналітики пізнавальних здатностей людини, логічного аналізу мови науки, дослідження основних типів наукової раціональності, трансформації наукових картин світу, історичних закономірностей  розвитку природничих та гуманітарних наук тощо.

Підхід В.І Шинкарука до предмету, функцій та завдань філософії був новаторським та багато у чому революційним, адже на той час підручники з філософії мали переважно характер популяризації чи коментування вчень різних представників класичної філософії.

Нове бачення філософії, її предмету і функцій, зв’язку з духовною культурою суспільства закладалось у працях В.І.Шинкарука, стало предметом його чисельних лекцій для студентів Київського університету, для слухачів Інституту підвищення кваліфікації викладачів, аспірантів та співробітників Інституту філософії, широкого загалу молодої інтелігенції.

Науково-філософська спадщина В.І.Шинкарука, його діяльність як вченого та педагога, організатора науки і освіти стали вагомим чинником реформування філософської освіти у 60-х роках ХХ століття і основою кращих традицій розвитку сучасної вітчизняної філософської освіти і науки.

Вагомою філософською постаттю є академік НАН України, академік НАПН України Леонід Васильович Губерський. У наукових розробках він розвиває тезу про неперервність ідеології у суспільному житті і обгрунтовано доводить, що у процесі розвитку суспільства не існує станів «ідеологічної порожнечі», а місце зникаючої завжди займає нова ідеологія. Ця ідея ним була висловлена вже у часи «перебудови», коли, з огляду на відомі історичні події, ідеологія почала сприйматися у негативному сенсі як «догматично-контролююча» система, яка зовнішньою по відношенню до суспільної свідомості та суспільної практики.

Актуальність такого дослідження на той час було важко переоцінити. Адже комплексне вивчення проблеми ідеології було обумовлене гострою необхідністю прирощування не тільки інтегративної, тобто мобілізаційно-дієвої, але й культурно-виховної функції ідеології у житті суспільсттва та особистості.

Важливою складовою комплексного дослідження ідеології стало для Л.В. Губерського розкриття умов реалізації їх гуманістичного потенціалу із врахуванням загальнолюдських, національних та соціально-класових цінностей, оскільки саме їх висвітлення гуманістичного потенціалу ідеології може стати ключем до осмислення її інтегративних можливостей як у масштабах країни, так і на міжнародному рівні. Саме тому методологічною стратегією такого дослідження став філософсько-світоглядний аналіз, проведення якого дає можливість сформулювати загальні структурні принципи можливої інтеграції багатоаспектних зв’язків ідеології із суспільним та особистим буттям людини у цілісну систему.

Особливість ідеологічного освоєння дійсності, на думку Л.В. Губерського, полягає не тільки в тому, що остання являє собою систематизовану, духовно-практичну, цілеспрямовану форму теоретичного відображення світу людини, а насамперед, завдяки тому, що вона є відображенням дійсності крізь призму інтересів та засобів існування соціального суб’єкта. Саме у суб’єктивній складовій Леонід Васильович вбачає основу всієї ідеології, корні якої містяться в «інтересах» та доцільності людської діяльності. Іншими словами, саме особливість з її мотивами та потребами оголошувалась основою нової ідеологічної парадигми, перетворюючи ідеологію на «відображення відображення» індивідуального у загальному.

Відмінність між світоглядом та ідеологією знаходить відображення, як вважає Л. В. Губерський, через реалізацію ними соціальних функцій. Усі форми суспільної свідомості серед яких філософія, наука, мистецтво, політика тощо, зберігають, водночас, свій світоглядний та ідеологічний зміст, саме спосіб розгляду цих форм суспільної свідомості розкриває їх світоглядний чи ідеологічний характер. Філософія, за Леонідом Васильовичем, також є особливою формою ідеології, але саме у ній він завжди бачить не систему догм, а невичерпну скарбницю накопиченого людством досвіду суспільного життя, школу інтелектуальної мудрості та гуманізму.

За всю історію філософського факультету його деканами, починаючи з першого – Михайла Максимовича, – були люди непересічні, залюблені у філософську науку та освіту. Вони намагалися створити всі умови для глибоких філософських досліджень і забезпечити всі чинники підготовки високоосвічених фахівців. Особливо слід вказати на величезну роль тих людей, які очолювали факультет з часу його відновлення в 1944 році, коли філософська освіта почала поширюватись у всіх вищих навчальних закладах, де відкривались кафедри філософських дисциплін.

Деканами у цей час були люди справді неординарні, оскільки, окрім глибоких теоретичних знань, потрібно було мати серйозні навички організації й забезпечення навчального процесу. Деканами філософського факультету з 1944 року були: професор О. М. Раєвський (1944–1945), професор Ф. Я. Москаленко (1946–1947), професор М. С. Шлєпаков (1948–1949), доцент М. Е. Овандер (1950–1952), професор І. І. Підгрушний (1953–1954), доцент В. К. Танчер (1954–1955). Після відновлення філософського факультету в 1965 році деканами були: професор В. І. Шинкарук (1965–1968), професор В. К. Танчер (1968–1971), професор П. С. Дишлевий (1971–1977), професор І. Ф. Надольний (1977–1987), професор М. Ф. Тарасенко (1987–1995). Кожен із них зробив свій внесок у розвиток філософського факультету.

Так, за часів керівництва факультетом професора В. К. Танчера було відкрито відділення психології.

Під керівництвом професора І. Ф. Надольного філософський факультет зріс структурно та змістовно. У цей час були відкриті соціологічна лабораторія, а в 1986 році – відділення соціології. На факультеті здійснювалася підготовка фахівців для зарубіжних країн – Чехословаччини, Польщі, Болгарії, Німеччини, Греції, Португалії, Ємену, Афганістану, В’єтнаму, Лаосу, Камбоджі, Монголії, Куби, Панами, Колумбії, Сирії, Лівану, Марокко, Тунісу, Конго, ПАР, Мадагаскару, Буркіна-Фасо, Гвінеї-Бісау, Анголи та ін. Багато хто із зарубіжних випускників філософського факультету посів чільні державні й політичні посади у своїх країнах.

За часів керівництва факультетом професора М. Ф. Тарасенка факультет почав готувати фахівців-політологів; навчання почало здійснюватись за новими навчальними планами й програмами, які відповідають світовим стандартам.

Філософський факультет завжди виховував людей високоосвічених, глибоко ерудованих, здатних творчо й неординарно мислити. І невипадково багато випускників факультету посіли високі державні посади, очолюють вищі навчальні заклади, факультети й кафедри, стали відомими журналістами, представляють нашу державу за кордоном.

Предметом особливої гордості колективу фвкультету стало обрання 16 жовтня 2008 року ректором університету його вихованця – академіка НАН України, академіка НАПН України Леоніда Васильовича Губерського. Це було вперше після 1920 р., коли ректор Університету обирався, а не призначався наказом міністра.

І цілком закономірним було обрання академіка  Л.В. Губерського  19 жовтня 2015 р. Ректором Університету на ІІ-й термін прямим голосуванням абсолютною більшістю голосів.

Факультет пишається тим, що серед його вихованців є академіки та члени-кореспонденти Національної академії наук України та Національної академії педагогічних наук України: член-кореспондент РАН, академік НАН України  В. І. Шинкарук, Герой України, академік НАН України, академік НАПН  України,  Надзвичайний і Повноважний посол України, професор Л.В. Губерський,академік НАН України та академік НАПН України, Президент НАПН України В. Г. Кремень, академік НАН України, академік-секретар Відділення історії, філософії та права НАН України О. С. Онищенко, академік НАН України М. В. Попович, академік НАН України А.Є.Конверський, член-кореспондент НАН України та академік НАПН України В. П. Андрущенко, член-кореспондент НАН України А.М.Єрмоленко, член-кореспондент НАН України М. І. Михальченко, член-кореспондент НАН України Д. Х. Острянин, член-кореспондент НАН України В. С. Пазенок, академік НАПН України І. А. Зязюн.

Випускники факультету обіймали та обіймають високі посади в нашій державі: Заступник Міністра освіти України, професор А. М. Алексюк (1968–1972), заступник Міністра освіти України, професор І. Ф. Надольний (1972–1975), Міністр освіти України, професор І. А. Зязюн (1990–1992), Перший заступник Міністра освіти України, професор В. П. Андрущенко (1996–1999), Міністр освіти і науки України, професор В. Г. Кремень (1999–2005),Міністр праці та соціальної політики України, Віце-прем'єр-міністр з гуманітарних питань, кандидат філософських наук  В. А. Кириленко (2014 і донині), заступник Голови виконавчого комітету Київської обласної ради депутатів трудящих, професор І. М. Карнаухов, Директор Департаменту атестації кадрів Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, професор В. Д. Бондаренко, Начальник Головного управління державної служби України, професор Т. В. Мотренко (2003-2011), директори Інституту філософії НАН України: професор Д. Х. Острянин, професор В. І. Шинкарук, професор М. В. Попович, професор А.М.Єрмоленко, Директор Міжнародного фонду «Відродження», професор Є. К. Бистрицький.

Вихованці філософського факультету очолювали і очолюють вищі навчальні заклади України: Київський національний університет імені Тараса Шевченка сьогодні очолює професор В.А.Бугров; з 2008 по 2021 роки Університет очолював Герой України, академік НАН України, академік НАПН України, Надзвичайний і Повноважний Посол України, професор Л. В. Губерський, Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова – член-кореспондент НАН України, академік НАПН України, професор В. П. Андрущенко, Полтавський державний педагогічний інститут ім. В. Г. Короленка – академік НАПН України, професор І. А. Зязюн, Житомирський національний педагогічний університет ім. І. Я. Франка – професор П. Ю. Саух, Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І. Я. Франка – професор В. Г. Скотний.

Професор С. А. Фареник – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Німеччині (2003–2005), доцент В. О. Рилач – Надзвичайний і Повноважний Посол України в Ліванській Народній Республіці (2002–2009), Туніській Республіці (з 2010).

Сьогодні філософський факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка – це провідний центр філософської освіти та науки в Україні, який забезпечує підготовку висококваліфікованих фахівців у галузях філософії, політології, релігієзнавства, культурології.

Студенти відділення філософії здобувають ґрунтовні знання з традиційної та сучасної логіки, аналітичної філософії, метафізики та онтології, феноменології, філософської герменевтики, філософії права, теорії аргументації та риторики, теорії пізнання, філософії та методології науки, історії філософії, соціальної філософії та філософії історії, філософської антропології та філософії культури, історії української філософії та культури, теоретичної та прикладної етики, естетичної теорії.

Значна увага на відділенні філософії приділяється тому, щоб студенти оволоділи педагогічною майстерністю, навичками організації науково-дослідної роботи, здобули досвід міжнародної наукової та освітньої співпраці.

Випускники відділення філософії працюють викладачами філософських дисциплін ВНЗ України, науковими співробітниками науково-дослідних установ НАН України та Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України, керівниками вищих навчальних закладів, відповідальними працівниками управлінь освіти і науки різних рівнів, експертами-аналітиками у засобах масової інформації тощо.

На відділенні політології студенти вивчають нормативні та спеціальні курси з історії світової та вітчизняної політичної думки, загальної теорії політики, політичної економії, етнополітології, геополітики, партології, електоральної політології, кратології, політичної транзитології, політичних проблем соціального управління тощо. Студенти-політологи оволодівають практичними навичками з політичного аналізу та прогнозування, політичного моделювання, політичної риторики, звʼязківзгромадськістю, політичноїконфліктології, політичногоменеджменту, політичногоконсультування, застосуваннясоціологічнихметодівуполітологічнихдослідженнях, проходятьнавчально-виробничупрактикууорганахдержавної влади, органах місцевого самоврядування, політичних партіях тощо.

Випускники відділення політології працюють у ВНЗ та наукових установах України, органах державної влади та місцевого самоврядування, консалтингових та соціологічних компаніях, засобах масової інформації, працюють політичними оглядачами та журналістами, політичними аналітиками, помічниками народних депутатів, експертами-аналітиками  консалтингових компаній, відповідальними працівниками міністерств та відомств, дипломатичними представниками України за кордоном тощо.

На відділенні релігієзнавства студенти оволодівають глибокими знаннями у галузях історії релігії, філософії релігії та релігійної філософії, психології та соціології релігії, теології та богословʼя, конфліктології.

Студенти-релігієзнавці детально вивчають сучасний стан розвитку західних та східних релігій,  фахово вивчають проблеми взаємозвʼязкурелігії (урізноманітнихформахїїпрояву) такультури, релігіїтамистецтва, релігіїтахудожньоїлітератури, релігіїтаморалі, релігії та політичного життя суспільства, релігії та науки й техніки, релігії та права.

Особлива увага на відділенні релігієзнавства приділяється здобуттю студентами практичних навичок організації та проведення релігієзнавчої експертизи діяльності різних релігійних утворень, груп, конфесій, взаємодії між собою різних релігійних організаційна міжнародному рівні, в межах держави та певної соціальної групи, експертно-аналітичного забезпечення діяльності органів державної влади у справах релігії та приватного бізнесу.

Випускники відділення релігієзнавства працюють викладачами філософських та релігієзнавчих дисциплін у ВНЗ України, науковими співробітниками у провідних науково-дослідних установах, експертами-аналітиками з питань релігії у державних установах різного рівня: Раді Національної Безпеки та Оборони України, Державному Комітеті України у справах релігій, Комітеті Верховної Ради України з питань культури та духовності, Службі Безпеки України тощо. 

Студенти  відділення культурології отримують фундаментальні знання у галузі і сучасного стану світової та вітчизняної матеріальної та духовної культури, історії науки, історії архітектури, історії образотворчого мистецтва, історії театру і кіно, історії музики та літератури. Детально вивчається історія та теорія дизайну.

Особлива увага приділяється здобуттю студентами знань та практичних навичок менеджменту у сфері культури та мистецтва, умінь організації виставок та презентацій, а також менеджменту у сфері шоу-бізнесу.

Випускники відділення культурології працюють викладачами філософських та культурологічних дисциплін у ВНЗ України, працюють у засобах масової інформації, у Центральних та місцевих органах управління культури, критиками у галузях кіно, літератури та театру, організаторами та керівниками музейної справи, керівниками закладів масової культури.

 

Cучасний випускник факультету– це дослідник-аналітик, дослідник-експерт, дослідник-прогнозист актуальних світоглядних проблем сучасності, методології пізнання та практичної діяльності, духовного відродження і розбудови Української держави.